позадкувати
ПОЗАДКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., розм.
1. Піти, полізти і т. ін. куди-небудь задом наперед, назад.
Бабуся позадкувала до дверей, махаючи руками (Хижняк, Тамара, 1959, 262);
Коліями квапливо пропихкав паровоз і, певне пройшовши стрілку, позадкував до ешелону (Загреб., Європа 45, 1959, 90);
// Податися назад (від несподіванки, злякавшись кого-, чого-небудь і т. ін.).
Мишастий [кінь] підвів голову й позадкував у голоблях (Довж., І, 1958, 77);
Зупинився [Євген] і враз із виряченими очима позадкував від горбатого дідуся, який стояв на галявині (Донч., VI, 1957, 24);
// Відступити в бою, на війні.
Першими позадкували німецькі солдати, тоді гайдамаки схопились і кинулись тікати (Панч, І, 1956, 324).
2. перен. Відмовитися від своїх думок, слів, намірів, обіцянок.
— Ну, скажу я вам зараз, що згодний. Не криюсь: хочеться мені так сказати… А раптом трапиться щось, і мені доведеться позадкувати (Шовк., Інженери, 1956, 218);
— Все ясно, — говорила [Ніна] Максимові за вечірнім чаєм у своїй квартирі. — Павло перелякався і позадкував. Перелякався, що я справді з’явлюся до нього (Добр., Тече річка.., 1961, 209).
Словник української мови (СУМ-11)