позадкувати
ПОЗАДКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., розм.
1. Піти, полізти і т. ін. куди-небудь задом наперед, назад.
Бабуся позадкувала до дверей, махаючи руками (А. Хижняк);
Коліями квапливо пропихкав паровоз і, певне пройшовши стрілку, позадкував до ешелону (П. Загребельний);
// Податися назад (від несподіванки, злякавшись кого-, чого-небудь і т. ін.).
Мишастий [кінь] підвів голову й позадкував у голоблях (О. Довженко);
Зупинився [Євген] і враз із виряченими очима позадкував від горбатого дідуся, який стояв на галявині (О. Донченко).
2. Відступити в бою, на війні.
Першими позадкували німецькі солдати, тоді гайдамаки схопились і кинулись тікати (П. Панч).
3. перен. Відмовитися від своїх думок, слів, намірів, обіцянок.
– Ну, скажу я вам зараз, що згодний. Не криюсь: хочеться мені так сказати... А раптом трапиться щось, і мені доведеться позадкувати (Ю. Шовкопляс);
– Все ясно, – говорила [Ніна] Максимові за вечірнім чаєм у своїй квартирі. – Павло перелякався і позадкував. Перелякався, що я справді з'явлюся до нього (С. Добровольський).
Словник української мови (СУМ-20)