помийниця
ПОМИ́ЙНИЦЯ, і, ж.
1. Кругла чи довгаста посудина для зливання помиїв.
Вона вилила з ночовок у помийницю луг (Н.-Лев., II, 1956, 286);
Тимко набрав у кухоль води, повів Марка до помийниці (Тют., Вир, 1964, 365);
Олена з-під носа чоловіка вихоплює миску,.. а потім завзято вихлюпує в помийницю всю страву (Стельмах, І, 1962, 570).
2. перен., заст. Жінка, яка служить у кого-небудь дома; наймичка.
— Скажи їй, — говорила Ганка швидко і гнівно, — нехай мене не зачіпає, я не її помийниця! (Фр., І, 1955, 84);
— Лучилася така помийниця [Грицькові], що не то роботи з неї, але й доброго слова нема (Март., Тв., 1954, 62);
// зневажл. Уживається як лайливе слово.
[Xимка:] Не моє діло? Ох ти, помийнице гидка! (Мирний, V, 1955, 240);
[Люди:] Усипать їй канчуків з півсотні, то не буде така язиката! Бач, що каже? Панська помийниця! (Вас., III, 1960, 418).
Словник української мови (СУМ-11)