порозкошувати
ПОРОЗКОШУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док.
1. Добре, в достатках, у розкоші пожити якийсь час.
— Нагорювалася, сердешна, за тим п’яницею несусвітним, то нехай хоч за Байдою порозкошує (Д. Бедзик, Серце.., 1961, 92);
// Пожити щасливим, безтурботним життям, без роботи й клопоту.
Настя сиди та ший. А воно таке молоде,.. ще б молоденькій порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побігати (Вовчок, І, 1955, 263);
// у 2 ос. одн., у сполуч. із запереч. не. Зазнати біди, клопоту.
Кажуть, «на чужому полі не знатимеш волі», але й на своєму без коня чи вола не порозкошуєш (Стельмах, II, 1962, 301).
2. Розкошувати, зазнавати насолоди, втіхи якийсь час; пораювати.
Дивиться [дядько] на нас із чоловіком та й каже: — Ой ви, молодята, молодята!.. Пожили, порозкошували — і буде з вас (Вовчок, І, 1955, 141);
Чоловік.. сів на деревину — хіба ж і він не може по-панськи порозкошувати вночі? От на збитки Плачинді — і зорями полюбується, і на місяця надивиться, і перепілки послухає (Стельмах, І, 1962, 479);
// перев. чим. Поласувати.
— А за той час могли б не дармувати І виноградом порозкошувати (Фр., XIII, 1954, 377);
Порозкошувавши трохи делікатною отрутою, я поклав мою сигару на вінця попільнички (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 30).
◊ Порозкошува́ти душе́ю — утішитися; одержати душевну насолоду.
[Михайло:] Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про нього. Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, впитися коханням, — а ти мені вкинеш приску за пазуху (Стар., Вибр., 1959, 194).
Словник української мови (СУМ-11)