порочити
ПОРО́ЧИТИ, чу, чиш, недок., перех.
1. Розпускати плітки про кого-небудь, позбавляти когось доброго імені; ганьбити, знеславлювати.
Микита змінився на виду: то ж порочили його рідного дядька (Л. Янов., І, 1959, 305);
// Паплюжити що-небудь гідне поваги.
Праці дослідників народної творчості та етнографії повинні рішуче викривати.. будь-які спроби чорнити або порочити те, що завойоване радянським народом (Нар. тв. та етн., 1, 1957, 9);
Я ненавиджу тих, що не сіявши жнуть, Що натхнення порочать наругою (Нагн., Гірські вершини, 1960, 31);
// Принижувати, безчестити кого-, що-небудь ганебними вчинками.
[Параска:] За вчителя йде!.. Благородні!.. Ні, я не попустю [попущу] так мене порочити! Оддавайте мені дівку [заміж за сина]! (Гр., II, 1963, 529);
// рідко. Бути вадою, пороком кого-небудь.
[Марія:] А воно так: вже як полюбиш чоловіка, то й те, що порочить його, здається тобі красою!.. (К.-Карий, І, 1960, 149).
2. Лаяти, сварити когось; ганити, гудити.
— А ти що думала? ..Як вислужитись? Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!.. (Вовчок, І, 1955, 131);
[Степан:] Помела скільки не пороч, що воно в сажі, а воно знов лізтиме в каглу, бо на те воно помело! (Кроп., II, 1958, 61).
Словник української мови (СУМ-11)