порочити
ПОРО́ЧИТИ, чу, чиш, недок., кого, що.
1. Розпускати плітки про кого-небудь, позбавляти когось доброго імені; ганьбити, знеславлювати.
Микита змінився на виду: то ж порочили його рідного дядька (Л. Яновська);
// Паплюжити що-небудь гідне поваги.
Я ненавиджу тих, що не сіявши жнуть, Що натхнення порочать наругою (М. Нагнибіда);
// Принижувати, безчестити кого-, що-небудь ганебними вчинками.
[Параска:] За вчителя йде!.. Благородні!.. Ні, я не попустю [попущу] так мене порочити! Оддавайте мені дівку [заміж за сина]! (Б. Грінченко);
// рідко. Бути вадою, пороком кого-небудь.
[Марія:] А воно так: вже як полюбиш чоловіка, то й те, що порочить його, здається тобі красою!.. (І. Карпенко-Карий).
2. Лаяти, сварити когось; ганити, гудити.
– А ти що думала? .. Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!.. (Марко Вовчок);
[Степан:] Помела скільки не пороч, що воно в сажі, а воно знов лізтиме в каглу, бо на те воно помело! (М. Кропивницький).
Словник української мови (СУМ-20)