порочити

ПОРО́ЧИТИ, чу, чиш, недок., кого, що.

1. Розпускати плітки про кого-небудь, позбавляти когось доброго імені; ганьбити, знеславлювати.

Микита змінився на виду: то ж порочили його рідного дядька (Л. Яновська);

// Паплюжити що-небудь гідне поваги.

Я ненавиджу тих, що не сіявши жнуть, Що натхнення порочать наругою (М. Нагнибіда);

// Принижувати, безчестити кого-, що-небудь ганебними вчинками.

[Параска:] За вчителя йде!.. Благородні!.. Ні, я не попустю [попущу] так мене порочити! Оддавайте мені дівку [заміж за сина]! (Б. Грінченко);

// рідко. Бути вадою, пороком кого-небудь.

[Марія:] А воно так: вже як полюбиш чоловіка, то й те, що порочить його, здається тобі красою!.. (І. Карпенко-Карий).

2. Лаяти, сварити когось; ганити, гудити.

– А ти що думала? .. Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!.. (Марко Вовчок);

[Степан:] Помела скільки не пороч, що воно в сажі, а воно знов лізтиме в каглу, бо на те воно помело! (М. Кропивницький).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me