постеля
ПОСТЕ́ЛЯ, і, ж. Те саме, що по́стіль 1.
Мислі в небі, а ноги в постелі (Номис, 1864, № 5806);
Скоро так знемоглася [Галочка], що не здужала і з постелі устати… (Кв.-Осн., II, 1956, 358);
Хто постелю нам постеле [постелить] У світлиці запашній? (Рильський, І, 1946, 78);
Не в хаті стелить синові мати постелю, стелить йому там, де він любить: надворі, на сухому духмяному сіні (Гончар, Тронка, 1963, 19);
*Образно. Верхами качався звільна глухий шум, як сумна одностайна мужицька співанка, притулювався до журкоту потоків і стелився на Черемошевій срібній постелі (Черемш., Тв., 1960, 66);
Вільної води не сковували перепони, зроблені людьми, і вона розкішно лежала в своїй постелі з м’якого жовтого піску (Рильський, Бабине літо, 1967, 27);
// Те, що стелять для спання; білизна, якою застилають ліжко для спання.
Чи три, чи чотири скрині превеличенних, усе на колесах, повнісінькі були усякого добра, опріч подушок та постелі, що лежало у коморі, дожидаючи свого часу (Кв.-Осн., II, 1956, 313);
Собі взяти постелю мати відмовилася, сказавши, що перебуде й так (Гончар, Дорога.., 1953, 47).
Словник української мови (СУМ-11)