походити
ПОХО́ДИТИ¹, джу, диш, недок.
1. Належати за народженням до певної національності, класу, місцевості і т. ін.; вести свій рід, своє існування від кого-, чого-небудь.
Родився я 5 вересня ст. ст. 1864 р. в м. Вінниці на Поділлі, в родині урядовця, яка походить з давнього боярського українського роду (Коцюб., III, 1956, 280);
Мати його походила з Буковини (Стеф., II, 1953, 22);
Бовдюг і Латочка сперечалися про родословну цариці Катерини. Бовдюг говорив, що вона походить від австрійців, а Латочка доказував, що від французів (Тют., Вир, 1964, 209);
Російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня (Тези про 300-річчя возз’єдн.., 1954, 5).
2. тільки 3 ос. Виникати, утворюватися, з’являтися як наслідок яких-небудь подій, процесів, явищ і т. ін.
Абсолютна рента походить з приватної власності на землю (Ленін, 16, 1971, 256);
// Утворюватися на основі іншого слова (про слова, назви).
Від річки Уж походить і назва міста (Кучер, Зол. руки, 1948, 83);
// рідко. Існувати з якогось часу.
Кожда з них [єгипетських пісень] має більш 3000 літ, одна тільки.. «молодша», бо походить з 700-го року до Р. X. (Л. Укр., IV, 1954, 273);
// Відбуватися, ставати відчутним внаслідок чиїхось дій, чиєїсь волі, залежно від певних обставин.
[Кассандра:] Чи й ти гадаєш так, що все нещастя походить від Кассандри? (Л. Укр., II, 1951, 295);
Весь час.. він відчував на серці неспокій і не міг зрозуміти, відкіля він походить (Собко, Біле полум’я, 1952, 7).
ПОХО́ДИ́ТИ², джу, диш, недок., розм. Бути схожим на кого-, що-небудь, подібним до когось, чогось.
Спізнався з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, — і на панича не походив!.. (Вовчок, І, 1955, 112);
Корольов любив Петра за його здібності, за рішучий, незалежний характер, що дуже походив на його власний (Багмут, Щасл. день.., 1951, 66).
ПОХОДИ́ТИ, ходжу́, хо́диш, док.
1. Ходити якийсь час.
Ой, порости, кропе, Високо та й у городі, Ой, походи, молоденький, Коло моєї хати! (Укр.. пісні, 1958, 80);
Ой не йдімо, не ходімо, Рано, друже, рано — Походимо, посидимо — На сей світ поглянем… (Шевч., II, 1963, 422);
Він у душі навіть радий був, що ще якісь півгодини походить на волі, віддалить від себе страшну хвилину зустрічі з воєнкомом (Стельмах, II, 1962, 155);
— Не мало пішло мого добра.. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт.. Що ж? Походимо й без чобіт (П. Куліш, Вибр., 1969, 141);
— Де вже нам було до книжок, Дмитре Захаровичу, дві зими в школу походив, ото і вся наука (Цюпа, Назустріч.., 1958, 84);
Верзе [пан] притьмом:.. Що буцім ти, Рябко, так гавкав, — як собака, Що буцім по тобі походить ще й ломака (Г.-Арт., Байки.., 1958, 52);
Походити коло війта, щоби дав на ту просьбу громадську печатку та й свій підпис, то вже брав Микола на себе (Март., Тв., 1954, 172);
Від’їхавши добрих дві милі, повстанці зупинилися перепочити і походити біля поранених (Панч, Гомон. Україна, 1954, 348).
◊ [Є що і] ї́сти, і пи́ти, і в чо́му (в чім, ще й) хо́роше походи́ти — про чиюсь заможність, чийсь достаток.
[Павло:] Ну, Павле, не будь дурнем, то буде тобі що і їсти, і пити, і в чім хороше походити (Кроп., II, 1958, 242);
— Гуси-гуси-гусенята, візьміть мене на крилята, та понесіть до батенька, а в батенька їсти й пити, ще й хороше походити (Тич., І, 1957, 152);
Со́лодко з’ї́сти, п’я́но спи́ти, хо́роше походи́ти див. зїда́ти.
2. Зробити хід у грі в шахи, карти і т. ін.
— Коли б ти походила королем, то там би ні одної взятки не було (Мирний, IV, 1955, 165).
Словник української мови (СУМ-11)