поціляти

ПОЦІЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПОЦІ́ЛИТИ, лю, лиш, док., перех. і неперех., розм.

1. Кидаючи, спрямовуючи що-небудь у ціль, досягати її; влучати.

Постріл гримає гучно — в лоба кулею влучно Воєводі козак поціляє (Голов., Поезії, 1955, 35);

Ворожа батарея, замаскувавшись на одному з крутих схилів Волги, поціляла досить влучно (Літ. Укр., 21.IV 1967, 2);

[Овлур:] Я одного з тих їздців Поцілив списом (Фр., IX, 1952, 238);

Операція полягає в тому, щоб точно поцілити спеціальною голкою приладу в уражене важкодоступне ядро мозку (Веч. Київ, 25.VIII 1971, 2);

*Образно. Треба ворога знати, треба зуміти його поціляти (Ле, Ю. Кудря, 1956, 7);

Вміння поцілити в сутнє, бачити далеко-далеко — яке це чудове вміння для поета! (Вітч., 11, 1962, 172);

// Потрапляти в ціль (про кулю, бомбу і т. ін.).

Куля поцілила його, він схопився за живіт, посунувся в окоп (Тют., Вир, 1964, 535);

// Ударяти когось чим-небудь.

Василь злісно лупцював тварин бичем по мордах, по ногах — по чому поціляв (Вол., Місячне срібло, 1961, 184).

2. тільки недок., неперех. Цілитися у кого-, що-небудь.

Очима панна смутно бродить і чомусь губи розтуля… Вона пантерою заходить, Тарасу в спину поціля… Уже кинджал над головою… (Сос., І, 1957, 389);

Кулемет застрочив над нами, поціляючи в нас (Сенч., Опов., 1959, 277);

// перен., розм. Натякати на кого-, що-небудь; мати на увазі когось, щось.

Барабаш уловив якийсь натяк, до Васюти: — Про кого це? Васюта пом’явся трохи. Тоді Сашко сам: — Коли б чи не в мене поціля (Головко, І, 1957, 327);

Вінкль добре розумів, куди поціляє Герстмаєр (Рибак, Час.., 1960, 69).

Словник української мови (СУМ-11)