пражити
ПРА́ЖИТИ, жу, жиш, недок., розм.
1. перех. Те саме, що прягти́ 1; смажити.
Янко не хотів молока, і вона пражила йому яєчницю [яєчню] (Коб., III, 1956, 488).
2. неперех. Те саме, що прягти́ 2.
А тим часом — був се липень — Сонце пражить, мов наняте, Бачиться, могло б і мозок Висушити в голові (Фр., XII, 1953, 120);
— Хіба не під одним дощем мокли в полі? Чи не одне сонце нас пражило? (Кучер, Трудна любов, 1960, 286);
// рідко. Проймати, допікати (про вітер, мороз і т. ін.).
Ніч; небосхил туманіє; Сніг окрив куток, Стужа гірше скаженіє, Пражить до кісток (Граб., І, 1959, 284);
// рідко. Сильно дути, віяти.
Вітер пражив у очі, розвертав полу кожуха (Стеф., Вибр., 1949, 194).
3. перех., перен. Катувати, прягти вогнем.
— А при виборах голосуй заєдно на [за] нашого мужицького кандидата. Не зрадь громади, аби тебе й на вогні пражили (Март., Тв., 1954, 178).
Словник української мови (СУМ-11)