пражити
ПРА́ЖИТИ, жу, жиш, недок., розм.
1. що. Те саме, що прягти́ 1; смажити.
Янко не хотів молока, і вона пражила йому яєчницю [яєчню] (О. Кобилянська).
2. Те саме, що прягти́ 2.
А тим часом – був се липень – Сонце пражить, мов наняте, Бачиться, могло б і мозок Висушити в голові (І. Франко);
– Хіба не під одним дощем мокли в полі? Чи не одне сонце нас пражило? (В. Кучер);
// рідко. Проймати, допікати (про вітер, мороз і т. ін.).
Ніч; небосхил туманіє; Сніг окрив куток, Стужа гірше скаженіє, Пражить до кісток (П. Грабовський);
// рідко. Сильно дути, віяти.
Вітер пражив у очі, розвертав полу кожуха (В. Стефаник).
3. кого, перен. Катувати, прягти вогнем.
– А при виборах голосуй заєдно на [за] нашого мужицького кандидата. Не зрадь громади, аби тебе й на вогні пражили (Л. Мартович).
Словник української мови (СУМ-20)