преславний
ПРЕСЛА́ВНИЙ, а, е.
1. розм. Який надзвичайно уславив себе чим-небудь, достойний великої слави.
Громада чмелем загула, У дзвони задзвонили, Гармата заревла, І бунчугами вкрили Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка (Шевч., II, 1963, 160);
Шевченку! Руку ти подав нам, Щоб показати даль віків, Коли з Шафариком преславним, Як з братом брат, заговорив (Рильський, II, 1960, 296);
Москва наша люба, Москва наша славна! Красою ти дужа, ділами преславна! (Тич., II, 1957, 221);
// Відомий дуже широким колам людей; славнозвісний.
Помолись За мене богу, мій ти сину, На тій преславній Україні, На тій веселій стороні. — Чи не полегшає мені? (Шевч., II, 1963, 277);
В Єгипті в давнину — не вадить теє знати — Жив цар преславний, сильний і багатий (Фр., XIII, 1954, 382);
// Який приносить, приніс комусь велику славу.
Стільки землі не сходив ні Геракл у поході преславнім, Як переслідував лань мідноногу і ліс Еріманта Від кабана визволяв, Ні переможний Ліей (Зеров, Вибр., 1966, 253);
// ірон.
[Кассандра:] Ти звеш се перемогою? Вся слава, вся наша честь погинула давно, зосталась тільки крадена Гелена та ще безглузда деревина. Справді, преславна перемога! (Л. Укр., ІІ, 1951, 316).
2. Який викликає велику симпатію; дуже гарний, приємний.
Ой ти Грицю, Грицю, Преславний козаче, — За тобою, Грицю, Вся улиця плаче (Вас., III, 1960, 374);
// Який відзначається, вирізняється чимсь особливим.
М’ясо тим часом чудове спекли і з рожен познімали, Кожному долю дали, й почалася в них учта преславна (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 347).
3. заст. Вельмишановний (при шанобливому звертанні до кого-небудь).
[Ключар (ввічливо, навіть облесливо, провівши Пансу до ніші):] Преславний пане, розмовляй в спокою (Л. Укр., II, 1951, 456);
// у знач. ім. пресла́вний, ного; ч.; пресла́вна, ної, ж.; преслав́ні, них, мн. Уживається у звертанні до високоповажних осіб.
[Антей:] Вітаю вас, преславні (Л. Укр., ІІІ, 1952, 453).
Словник української мови (СУМ-11)