пробовкнути
ПРОБО́ВКНУТИ, ну, неш, док., перех. і без додатка, розм.
1. Невиразно, нерозбірливо промовити що-небудь.
Він іде, тяжко ступаючи, справді мов п’яний; далі знов пробовкне деяке слово (П. Куліш, Вибр., 1969, 183);
— Який се дурний хлопець! П’ять літ має, а ще броду боїться, — пробовкнув сусід (Фр., І, 1955, 233);
«Ніщо не вічне!» — пробовкнув дід, — ніхто його не слухав (Л. Укр., І, 1951, 294).
2. Те саме, що пробо́вкатися.
Сам не постеріг [Олексій], як пробовкнув: — Нічого тобі з нею жартувати, не любить вона тебе, як смерті (П. Куліш, Вибр., 1969, 297).
Словник української мови (СУМ-11)