ряст
РЯСТ, у, ч.
1. (Corydalis Medic). Багаторічна трав’яниста лікарська рослина, що цвіте рано навесні білими, жовтими, червонуватими або фіолетовими квіточками, зібраними в китиці.
Ряст — одна з найперших весняних рослин, яка дуже поширена по листяних та мішаних лісах і заростях чагарників (Практ. з систем. та морф. рослин, 1955, 151);
Поля зеленіють У раннім теплі, І проліском, рястом Квітують ліси (Воронько, Коли вирост. крила, 1960, 48).
Бі́лий ряст, діал., поет. — підсніжник.
2. Зелень, трава; земля, вкрита зеленню, травою.
Зелений ряст вкривав усе надбережжя, ліз на кручі, на прибережні скелі (Донч., Вибр., 1948, 124);
Та озвався клич гудка над рястом І далекий, і такий близький. І схотілось до трави припасти, Цілувати, гладить колоски (Мас., Сорок.., 1957, 20).
◊ Недо́вго ряст топта́ти — хто-небудь швидко помре.
[Економ:] Вже й недовго, мабуть, і ряст буду топтати (Вас., III, 1960, 450);
Пусти́ти ряст топта́ти кого — подарувати життя кому-небудь, помилувати когось.
І меч піднятий опустив [Еней] .. І Турна ряст топтать пустив (Котл., І, 1952, 294);
Топта́ти ряст — жити, ходити по землі.
Весна за весною Летіли стрілою, Дівчинонька ряст топтала, Загулялась, не вгадала, Як стала марніть (Гл., Вибр., 1959, 199);
— Ти будеш жить, ще будеш ти любити, топтати ряст і слухать солов’я (Гонч., Вибр., 1959, 382).
Словник української мови (СУМ-11)