сваритися
СВАРИ́ТИСЯ, сварю́ся, сва́ришся, недок.
1. Вступати в сварку з ким-небудь; сперечатися один з одним.
Вони почали сваритись. В серці у Гната накипала ненависть до нелюбої жінки, нехіть до своєї хати (Коцюб., І, 1955, 26);
Зразу сварилися, Далі побилися Кум з Пазюком (Фр., XI, 1952, 117);
Відколи ми тут, ніхто ні з ким не свариться (Л. Укр., V, 1956, 148);
З Масею Петрусь тричі на день сваривсь, та тричі на день і миривсь (Крим., Вибр., 1965, 335);
Він і за життя ніколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво (Скл., Святослав, 1959, 21);
Жив учитель тихо, ні з ким не сварився (Петльов., Хотинці, 1949, 167);
*Образно. Потік шумів, сварився з валунами, побілівши від злості (Томч., Готель.., 1960, 15);
Горобці весело сварилися (Перв., Невигадане життя, 1958, 140);
*У порівн. Навколо гуло, гуркотіло, гриміло, ніби сварилися між собою хмари, гори і свавільні вітри (Ів., Вел. очі, 1956, 67).
2. на кого і без додатка. Висловлювати своє невдоволення, осуд (іноді образливо); лаяти.
Як вже сварилась пані на Горпину! І на очі її не пускала тижнів ізо два (Вовчок, І, 1955, 262);
Василь зненавидів науку. — Я тебе у свинарі запру! — сварилася мати (Мирний, IV, 1955, 115);
Знову стара на мене свариться: — Ти таки своє, ти таки знову про політику? (Жур., Опов., 1956, 183);
*У порівн. Олександра говорила з завзяттям, наче сварилася (Коцюб., І, 1955, 37).
3. на кого, рідше кому. Робити погрозливий жест чим-небудь.
Хворий, він усе перевертався, лаявся, сварився комусь (Мирний, IV, 1955, 30);
Стадницький люто свариться на нього арапником, а парубчак у відповідь махнув кулаком (Стельмах, І, 1962, 353);
*У порівн. Все ближче вітряк. Сторчма стирчить у небо недоламаним крилом, мовби свариться звідти на Наталку, мовби подає якийсь таємний знак (Гончар, II, 1959, 220);
// рідко. З погрозою говорити що-небудь, нахвалятися зробити щось; погрожувати.
Всі з його сміються, діти дражнять, а він їм свариться кістки переломити (Мирний, IV, 1955, 189).
◊ Па́льцем (па́льчиком) свари́тися див. па́лець, па́льчик; Свари́тися кулако́м (кулака́ми) див. кула́к.
Словник української мови (СУМ-11)