сватання
СВА́ТАННЯ, я, с.
1. Дія за знач. сва́тати і сва́татися.
— Воно, скажу, не зовсім гаразд, якщо сватання починають самі батьки,— торкнувся рукою до шапки Левко (Стельмах, І, 1962, 58);
Була така хвилина, коли Павлина, згадавши своє невеселе з Йосифом сватання, відчула ніби співчуття до Сташки (Вільде, Сестри.., 1958, 337).
2. Одна з частин традиційного весілля, під час якої вирішується питання про шлюб.
Маруся ще завидна просила до себе на сватання (Кв.-Осн., II, 1956, 73);
Настя привіталась до Мотрі. Вони розбалакались.. А Насті — чи добре у Гната?.. А чи піде вона на сватання до Зіньки Василишиної..? (Коцюб., І, 1955, 58);
Традиційне весілля складалося з декількох частин, кожна з яких мала певний зміст і значення,— сватання, заручини, дівич-вечір, гільце, коровай, весілля, перезва (Нар. тв. та етн., 3, 1962, 36).
Запи́ти сва́тання, заст.— випити горілки на знак остаточної згоди на шлюб.
— Панну хорунжівну вже просватали за пана сотника конотопського.., вже й рушники подавали і сватання запили (Кв.-Осн., II, 1956, 208).
Словник української мови (СУМ-11)