сиротина
СИРОТИ́НА, и, ч. і ж., нар.-поет. Те саме, що сирота>́ 1.
[Іван:] Гляди ж, Семене, і ти, Одарко,— як побачите коли сиротину, то пошануйте й нагодуйте її, як батько дитину (Кроп., І, 1958, 108);
Вчителька сказала, що він сиротина. Яке страшне, незрозуміле слово! (Чаб., Шляхами.., 1961, 76);
Їде, їде козак та й у чистеє поле, Ой, там сиротина, гей, та й пшеничку поле (Укр.. лір. пісні, 1958, 178);
Може, й мила ту ж хвилину Десь на місяць позирне, Теж згадає сиротину та важенько і зітхне (Манж., Тв., 1955, 106);
*Образно. Тонку вербу край дороги Хилить, нахиляє. Низько гнеться сиротина, Бо нема підпори (Граб., І, 1959. 197);
*У порівн. Ти плачеш. Ти, що відіпхнула Любов мою, як сиротину, Тепер надармо просиш, ловиш Любові хоч би крапелину (Фр., XI, 1952, 17).
Словник української мови (СУМ-11)