скреготати
СКРЕГОТА́ТИ, очу́, о́чеш і СКРЕГОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
1. Створювати скрегіт (у 1 знач.).
На річці скрегоче крига, сірий весняний присмерк ввесь у тривозі (Коцюб., II, 1955, 260);
Я піднімаюся й прочиняю двері. Вони скрегочуть від зимової застуди (Мас., Роман.., 1970, 358);
Вони [танки] ревіли, скреготали гусеницями об брук (Хижняк, Тамара, 1959, 88);
В третій [майстерні] скреготіло залізо на точилах і зойкало, і скавучало (Ірчан, II, 1958, 271);
Аж тепер Катерина побачила, що ганяла голі жорна, й почула, як вони скреготіли на всю хату (Чорн., Визвол. земля, 1959, 7);
Десь, певне в майстерні, одноманітно скреготіли машини (Юхвід, Оля, 1959, 136).
2. Утворювати скрегіт (у 2 знач.).
Скреготав [дід] зубами, стогнав, мов од зубної болі (Вас., II, 1959, 524);
Поранений скреготів зубами і задихався (Кочура, Зол. грамота, 1960, 108).
◊ Скрегота́ти (скреготі́ти) зуба́ми див. зуб.
3. розм. Те саме, що скрекота́ти, скрекоті́ти 1.
Горобчик прокинувся, аж дивиться, сидить на сучку сорока білобока та так скрегоче, аж очі заплющила (Л. Укр., III, 1952, 482);
Тут все скрегоче: птахи і комахи, Всю ніч, не замовкаючи й на мить (Дмит., Осінь.., 1959, 15);
// Надривно квакати (про жаб).
Оце, мабуть, дощ буде, що так скрегочуть жаби (Сл. Гр.);
// перен. Швидко, безупинно говорити.
Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде (Кв.-Осн., II, 1956, 42);
Панійки скреготять, як ті сороки (Мирний, І, 1949, 198).
Словник української мови (СУМ-11)