слабо
СЛА́БО, присл.
1. Присл. до слаби́й 5.
Прісцілла хитає заперечливо головою і слабо всміхається (Л. Укр., II, 1951, 451);
Дорош потяг на себе двері і переступив через поріг у вузеньку тісну кімнату, слабо освітлену однією лампочкою з газетним абажуром (Тют., Вир, 1964, 146);
— Що тобі? — питає [Оля] слабо. А Мотря добре чує, що Олин голос втратив свою звичайну зрівноваженість (Вільде, Винен.., 1959, 25).
2. рідко. Неміцно.
Намацав [Василь] цеглину в стіні — слабо трималася. Положив у пазуху, поліз наверх (Хотк., І, 1966, 117).
3. Погано, мало.
Слабо зродило бурашки [картоплю] (Сл. Гр.);
// у знач. присудк. сл. Недобре кому-небудь (про фізичний стан).
Дивиться Сторонський на сестру, а вона так посоловіла і на лиці міниться. — Чи не зле вам, сестро?— Слабо мені (Мак., Вибр., 1954, 110).
Словник української мови (СУМ-11)