соловей
СОЛОВЕ́Й, в’я́, ч.
1. Маленький перелітний корисний птах родини горобиних з сірим оперенням, самець якого чудово співає, особливо в період гніздування.
Соловей співає, поки дітей не виведе (Укр.. присл.., 1963, 242);
Солов’ї з обох боків ставу по вербах висвистували (П. Куліш, Вибр., 1969, 276);
Колись від скрути й гаму я Пішов в зеленую діброву Послухать пісню солов’я (Щог., Поезії, 1958, 319);
Довкола тьохкали солов’ї, а то чомусь стало тихо-тихо (Панч, II, 1956, 512);
*У порівн. Я хочу співать, як в саду соловей… (Рильський, І, 1960, 115).
Розлива́тися солов’є́м див. розлива́тися.
2. перен., розм. Людина, яка має гарний, перев. високий голос і володіє мистецтвом співу;
// Про поета-лірика.
У золоті моря очей дивлюсь не надивлюся… Я — України соловей (Сос., II, 1958, 308);
Натхненний, гарячий спів В. Сосюри довго чаруватиме людей землі, закоханих у прекрасне. Ще за життя поета народ нарік його «солов’єм України» (Літ. Укр., 7.I 1969, 3);
// ірон. Балакун, базіка.
Словник української мови (СУМ-11)