спльовувати
СПЛЬО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., СПЛЮ́НУТИ, ну, неш, док.
1. перех. і неперех., чим. Викидати, видаляти що-небудь з рота плювком; випльовувати.
Юра отямлюється від того, що його раптом занурюють головою в річку. Він пирхає, спльовує щось солоне і відхаркує з легенів пісок (Смолич, II, 1958, 55);
Тетеря, з обв’язаною рушником головою, смокчучи квашене яблуко, спльовував під ноги зернятка (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 65);
Чоловік понуро сіпнув оком, жінка щось йому шепнула, і обоє безвиразно сплюнули лушпинням (Кач., II, 1958, 45);
*Образно. Аж налаяла Палажка та й сплюнула, сердите слово (Барв., Опов.., 1902, 152).
2. неперех. Викидати, видаляти слину, мокротиння з рота плювком; плювати.
Смоктав [Юрчик] немилосердно. Одну [люльку] викурював, другу набивав, безперестанно спльовуючи набік (Хотк., II, 1966, 153);
— Не дряпайся, кицько,— відхиляє голову управитель і спльовує (Стельмах, І, 1962, 583);
Яків випив чарку, крякнув, скривився, сплюнув (Мирний, І, 1954, 293);
Гаврилко сплюнув, бо йому набігло повен рот слини (Коцюб., І, 1955, 131);
— Чого ж, ми не ледачі, — сказав він і, сплюнувши в руки, міцно вчепився ними в рядняні цупкі гузирі (Гончар, II, 1959, 152);
— Перепився-таки! — сердито сплюнула шинкарка (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 423).
Словник української мови (СУМ-11)