спобігати
СПОБІГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., рідко, СПОБІ́ГТИ, біжу́, біжи́ш, док.
1. перех. Настигати кого-, що-небудь; доганяти.
*Образно. Збігають мої молодощі марно, а й спобігти їх не можна вже… (Крим., Вибр., 1965, 380);
// Знаходити кого-, що-небудь десь, в якомусь стані або захоплювати зненацька когось; заставати.
[Роман:] Мало не щонеділі бачу її в церкві, а ще ні разу не спобіг її так, щоб перестріти та поздоровкатись (Кроп., II, 1958, 9);
— Уб’ю, як спобіжу в лісі, бо не лізь,— казав він [лісничий] спершу, поки був молодший і люди не знали гаразд його вдачі (Л. Янов., І, 1959, 346);
На розпити, де Тимоху спобігти можна, сказали, що в караульному приміщенні (Головко, А. Гармаш, 1971, 490);
І батька жалувать не стану, Як на крадіжці спобіжу (Манж., Тв., 1955, 123);
// Те саме, що зустріча́ти.
— Задумує [Яків] уже земляний млин будувати.. Спобіг десь якогось німця. Той і нагадав йому про земляний млин… (Мирний, І, 1954, 167);
— Світ широкий — десь спобіжиш ласки в чужих людей, коли не догодив рідному батькові!.. (Л. Янов., І, 1959, 358);
// Вибирати зручний, підходящий момент для здійснення чого-небудь.
[Антон:] Коли ж то буде? [Оришка:] Як тільки спобіжу таку годину, що вони [батько] не будуть сердиті!.. (Кроп., І, 1958, 172).
2. перех. Траплятися з ким-небудь (про горе, нещастя, хворобу і т. ін.).
[Суховій:] Про те, що повинно козака спобігти, краще мовчи, бо того не обминеш і не одвернеш (Кроп., V, 1959, 312);
Вона, як, може, ніхто в селі, знала, що Гната спобігло велике родинне горе (Вирган, В розп. літа, 1959, 304);
// неперех. Раптово наставати.
Тільки простелились на кручах перші зелені шовкові килимки, як спобігло нове лихо (Юхвід, Оля, 1959, 100).
Словник української мови (СУМ-11)