споганювати
СПОГА́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., СПОГА́НИТИ, ню, ниш, док., перех., розм. Робити що-небудь брудним, поганим, нечистим.
— Забирай із собою і свої лахи, щоб не споганювали мені хати! (Коб., І, 1956, 243);
Як рвонулась на дніпрові кручі Ненависна, підла німчура, Рушники подерла на онучі, Береги споганила Дніпра (Турч., Земле моя.., 1961, 78);
// Робити гидким, бридким, негарним.
Може, підстрижені вуса споганили його дочиста (Март., Ів., 1954, 350);
// Псувати що-небудь.
Взяти його до майстерні він не хотів, щоб «паршива вівця не споганила всієї отари» (Тулуб, Людолови, І, 1957, 238);
Згадалась Ніна. Де вона зараз? Дурне теля, отак усе сколошкала, отак усе споганила (Ю. Бедзик, Альма матер, 1964, 279);
// Плямуючи, принижуючи, ганьбити, паплюжити кого-небудь.
Її сестра, Текля, хотіла молодого гарного волоха до себе притягнути і споганювала її різними видумками (Коб., І, 1956, 485);
Як сказали йому «остро пильнувати», то він розумів се так, що всякого арештанта, котрий укаже голову в вікні, треба споганити останніми словами (Фр., II, 1950, 354);
// Порушувати чистоту, святість кого-, чого-небудь; оскверняти.
[Годвінсон (спустивши очі на біблію):] Розмова з нечестивим і праведні уста споганить може (Л. Укр., III, 1952, 75);
— Ви насмілилися сказать, що як я притулив руку Корзової до своїх губів, то тим і себе споганив, і її (Крим., II, 1972, 224).
Словник української мови (СУМ-11)