статкувати
СТАТКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм.
1. Добре хазяйнувати, старанно працювати.
[Аблакат:] Коли Данило не статкує, то, на мене, я б одного Михайла зробив хазяїном, а то вся праця пропаде (К.-Карий, І, 1960, 184);
Почав він пір’ячко до пір’ячка збирати.. та гніздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! (Л. Укр., III, 1952, 483);
— Глянь, яка світлиця! Сама ж тут усе і прибирала, і статкувала. Усе своїми руками (Кучер, Трудна любов, 1960, 302);
// Нормально діяти.
— Бачите, старий я став, ноги не статкують (Фр., III, 1950, 441);
Вже ноги і руки не статкують (Черемш., Тв., 1960, 233).
2. Поводити себе добре, розсудливо.
У щасті не вміє чоловік статкувати (Укр.. присл.., 1963, 180);
Відколи мя [мене] мама била, відтоді статкую. Свою хату оминаю, в милого ночую (Коломийки, 1969, 75);
В неділю ставитимуть «Лимерівну», хотілось би мені піти, та не знаю, як випаде; коли статкуватиму сей тиждень, то може й могтиму піти (Л. Укр., V, 1956, 235).
Словник української мови (СУМ-11)