стовбурчитися
СТОВБУ́РЧИТИСЯ, чуся, чишся, недок.
1. Підійматися вгору, стояти сторч (про шерсть, пір’я і т. ін.); наїжачуватися.
З-під козирка, як солома, стовбурчився нестрижений чуб (Вас., І, 1959, 149);
Вуса під носом стовбурчилися їжачком (Вол., Озеро.., 1959, 41);
// Пробиватися з-під землі (про траву і т. ін.).
Зворушливо-безпорадні пучки різьблених листочків, що стовбурчилися просто із землі,.. належали майбутнім лісовим велетням (Жур., До них іде.., 1952, 93);
// Стояти, різко виділяючись, видаючись над чим-небудь.
Сухе бадилля стовбурчилось на вгороді (Донч., Вибр., 1948, 220).
2. розм. Не прилягати щільно, не лежати рівно.
З чужих сіл, з чужим хлібом поверталася Чайчиха в свою комірчину. Він горбом стовбурчився за її плечима і не радував (Стельмах, І, 1962, 290);
Парусинова сорочка.. стовбурчилась на ньому, ніби її надимав вітер (Чаб., Катюша, 1960, 33).
Словник української мови (СУМ-11)