струмувати
СТРУМУВА́ТИ, у́є, недок.
1. Литися, текти, перев. струменем, вузьким потоком.
Мов крізь рожеву млу, струмує синя Рось (Рильський, Поеми, 1957, 251);
Серед нічної тиші чути, як дзюркотить вода, витікаючи через цямрини криниці, і струмує до річки (Цюпа, Краяни, 1971, 321);
У місцях пошкодження стовбура сік витікає назовні і струмує по корі (Хлібороб Укр., 1, 1970, 44);
*Образно. — Ось простягну я отак руку, а мені здається, що його [жайворонкова] пісня струмує по моїх пальцях (Донч., VI, 1957, 239).
2. Поширюватися в оточуючому просторі, проникати куди-небудь, перев. струменем або струменями (про запахи, світло, повітря і т. ін.).
В повітрі струмував п’янкий дух нагрітого чебрецю й сивого полину (Донч., Шахта.., 1949, 101);
У відчинене широке вікно з саду струмує світло крізь листя дерев (Мик., І, 1957, 196);
Синій прозорий димок тоненькою цівкою рівно струмує вгору і десь там тане, розчиняється в прозорому повітрі (Коз., Сальвія, 1959, 144);
З вікна струмував промінь, він упав на голову Люби (Кочура, Зол. грамота, 1960, 47);
День стояв чистий, кришталево прозорий, з далекою видимістю. Мерехтливе повітря м’яко струмувало, наче підлизуючи своїми рухливими течіями потойбічні висоти, бліндажі, далекі дерева (Гончар, III, 1959, 391);
// перен. Звучати плавно, безперервно (про звуки, слова, мову).
Огріта співчуттям, вирівнювалась і струмувала мова Дмитра (Стельмах, На.. землі, 1949, 481);
// перен. Виражати, передавати усім своїм виглядом; випромінювати.
Від Тоні струмувала жіночість (Донч., II, 1956, 298).
Словник української мови (СУМ-11)