стріпнути
СТРІПНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех. і неперех. Однокр. до стрі́пувати.
Зайшов дядько Баран. Енергійно стріпнув шапкою, на засмічену, не миту, видно, з довоєнних часів підлогу ляпнула снігова каша (Збан., Сеспель, 1961, 363);
Ольга Юліанівна допомогла Лесі встати, стріпнула й згорнула ряденце (М. Ол., Леся, 1960, 226);
Дощ утихає. З мокрого гілля — Коли стріпне його студений вітер — Ще краплі падають (Рильський, II, 1960, 60);
Вона стріпнула головою, поправила на потилиці волосся і підступилася до Гната (Чорн., Потік.., 1956, 93);
Дівчина… всміхнулася тихо й віями стріпнула (Головко, І, 1957, 199);
Впав коник на траву, стріпнув зеленими крильцями (Донч., VI, 1957, 187);
— Снігу не так багато, але яка дорога!.. Так і кортить сісти в санки, стріпнути віжками і помчатись по блискучій наковзаній стрічці… (Добр., Очак. розмир, 1965, 206);
// перех. З силою трясонути кого-, що-небудь.
Мовчки, без єдиного слова, взяв [Василь] Смолярчука за груди — стріпнув так його, що Кирилові лопнув очкур на опасистому тілі… (Кос., Новели, 1962, 186).
Словник української мови (СУМ-11)