товк
ТОВК¹, у, ч., діал. Глузд, розум.
[Захарко:] От за те я тебе й бив, що ти п’єш без товку, що дуже ласа до чарки (Кроп., II, 1958, 141);
// Толк.
Який ум, такий і товк (Укр.. присл.., 1963, 395);
Бачив я, живучи стільки на світі, усякі любові і який з них товк бува (Кв.-Осн., II, 1956, 307).
Дава́ти (да́ти) товк:
а) (кому) давати пораду, як діяти.
Приліг [Хома] на приспі [призьбі] та тут і заночував, дожидаючи, хто-то завтра прийде і який йому товк дасть, що як би то той скарб знайти (Кв.-Осн., II, 1956, 231);
б) (чому) робити лад, порядок.
Настановили до гамазіїв [амбарів] начальних [начальників], та усе з панів, та письменних, щоб і щот [лічбу] знав, і товк дав (Кв.-Осн., II, 1956, 137);
Розумі́ти (зна́ти, ба́чити) товк у чому — те саме, що Зна́ти толк ( див. зна́ти).
ТОВК², виг., розм., рідко. Уживається як присудок за знач. товкти́ 3.
А старша дружечка мерщій тим реп’яхом, що відьма дала, та її [Олену] у спину товк! (Кв.-Осн., II, 1956, 213);
Це ти в мене коня вкрав? Тепер ховаєшся? [питає Йонька мірошника]. І тільки нахилиться до лантуха, а його щось іззаду — товк. «І що воно таке? — думає Йонька. — Ану ж давай підстережу» (Тют., Вир, 1964, 435).
Словник української мови (СУМ-11)