тупіт
ТУ́ПІТ, поту, ч. Звуки від ударів ніг об землю, підлогу тощо при ходьбі, бігові і т. ін., а також самі ці удари.
Кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих (Коцюб., І, 1955, 346);
Знову заграла музика й знову задуділа долівка від тупоту п’яних ніг (Хотк., І, 1966, 64);
Хтось — чула — гнався, кричав хтось. Уже й на вигоні вона, а ззаду тупіт чобіт і крик (Головко, II, 1957, 177);
Тут усі почули неймовірний тупіт (Донч., VI, 1957, 41);
Віжки блискучі й батіг у руки взяла Навсікая, Лунко хльоснула ним, і з тупотом мули побігли (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963,115);
Вся хата розлягалася від сміху, вереску і тупоту (Стельмах, І, 1962, 87).
Словник української мови (СУМ-11)