тупіт
ТУ́ПІТ, поту, ч.
Звуки від ударів ніг об землю, підлогу тощо при ходьбі, бігові і т. ін., а також самі ці удари.
Кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих (М. Коцюбинський);
Знову заграла музика й знову задуділа долівка від тупоту п'яних ніг (Г. Хоткевич);
Хтось – чула – гнався, кричав хтось. Уже й на вигоні вона, а ззаду тупіт чобіт і крик (А. Головко);
Тут усі почули неймовірний тупіт (О. Донченко);
Віжки блискучі й батіг у руки взяла Навсікая, Лунко хльоснула ним, і з тупотом мули побігли (Борис Тен, пер. з тв. Гомера);
Вся хата розлягалася від сміху, вереску і тупоту (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)