фанаберія
ФАНАБЕ́РІЯ, ї, ж., розм.
1. Недоречна гордість; пиха, чванливість.
— Хіба ж ти не бачиш, що син молодий, набрався трохи фанаберії од тих дворянських дітей у школі, а дійде до зросту — й до розуму дійде (Н.-Лев., І, 1956, 178);
— Гріють часом і в райкомі добре. Так за діло ж гріють, щоб краще робив. А він почав, бачите, свою фанаберію на людях показувать (Кучер, Трудна любов, 1960, 314).
2. Безглуздий, невмотивований учинок; примха, дивацтво.
З порога посміхається [Кузьма] жінці, а та рвучко одвертає від нього голову й починає так орудувати рогачем в печі, що звідти летять на припічок головешки і вуглики. Але чоловікові не первина ці бабські фанаберії (Стельмах, II, 1962, 297);
— Що, мабуть, Зосим Наумович розпікав? Терпи, козаче, отаманом будеш. Це в нього вже така фанаберія (Речм., Весн. грози, 1961, 66).
Словник української мови (СУМ-11)