хникати
ХНИ́КАТИ, хни́каю, хни́каєш і хни́чу, хни́чеш, недок., розм.
1. Жалібно плакати, видаючи уривчасті неголосні носові звуки.
— І моя баба Ганна колись була весела, а тепер все або хникає, або лається (Н.-Лев., VII, 1966, 118);
Уляна з злістю й ненавистю глянула у той куток, де в колисці хникало маленьке, червоненьке, нікому нічого не винне дитятко (Коцюб., І, 1955, 438);
[Таня:] І ви, Зіля, кидаєте мене́ Що ж мені тепер робити́ Сяду та й буду рюмсать. (Схиляє голову, в жарт хникає) (Вас., III, 1960, 131).
2. перен. Говорити плаксивим голосом.
— Чого ж ти з дому пішов́..— Я не ходив, мене Карпо підбив,— хникав Івась (Мирний, І, 1954, 289);
// Набридливо скаржитися кому-небудь на щось, намагаючись викликати співчуття.
— Ой я бідна удовиця,— Стала хникать жалібниця (Гл., Вибр., 1951, 234);
— Може, котрийсь з моїх хлопців почне хникати, то ви не кажіть про це Зарічному,— самі розберемось… (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 238).
Словник української мови (СУМ-11)