хникати
ХНИ́КАТИ, хни́каю, хни́каєш і хни́чу, хни́чеш, недок., розм.
1. Жалібно плакати, видаючи уривчасті неголосні носові звуки.
– І моя баба Ганна колись була весела, а тепер все або хникає, або лається (І. Нечуй-Левицький);
Уляна з злістю й ненавистю глянула у той куток, де в колисці хникало маленьке, червоненьке, нікому нічого не винне дитятко (М. Коцюбинський);
[Таня:] І ви, Зіля, кидаєте мене. Що ж мені тепер робити? Сяду та й буду рюмсать. (Схиляє голову, в жарт хникає) (С. Васильченко).
2. перен. Говорити плаксивим голосом.
– Чого ж ти з дому пішов?.. – Я не ходив, мене Карпо підбив, – хникав Івась (Панас Мирний);
// Набридливо скаржитися кому-небудь на щось, намагаючись викликати співчуття.
– Ой я бідна удовиця, – Стала хникать жалібниця (Л. Глібов);
– Може, котрийсь з моїх хлопців почне хникати, то ви не кажіть про це Зарічному, – самі розберемось... (М. Ю. Тарновський).
Словник української мови (СУМ-20)