цабе
ЦАБЕ́.
1. Вигук, яким волів повертають праворуч.
— Гей та цоб, та цабе! — от і вся невеличка наука погонича (Мирний, II, 1954, 111);
Він знав тільки одне: крикне йому Явдоха «соб», треба повертати вліво, «цабе» — вправо (Тют., Вир, 1964, 366).
2. присл. У правий бік, праворуч.
Лаврін махнув батогом на воли і, замість того щоб їхати додому через греблю, повернув цабе на пригорок за дівчиною (Н.-Лев., II, 1956, 308);
— Так ото прямо, потім біля школи візьмеш цабе, а там — і дитячий садок, — втретє показав пужалном дідусь і гейкнув на волів (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 16);
*Образно. [Цар:] Твій стрій не туди повертає, Яшко. [Голоси:] Дуже цабе взяв! (Зар., Антеї, 1961, 63).
3. у знач. ім., невідм., с., ірон. Поважна, впливова особа.
— Подумаєш, яке цабе?! Романи він пише..! (Кач., II, 1958, 31);
— Дядьку Якове, там якесь цабе приїхало! — захекано повідомив Ярошенкові всюдисущий хлопчак (Речм., Весн. грози, 1961, 112).
♦ Вели́ке цабе́ див. вели́кий.
Словник української мови (СУМ-11)