чепчик
ЧЕ́ПЧИК, а, ч. Зменш.-пестл. до чепе́ць.
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чепчик з стрічками рябенькими та й посадовила на кріслечку серед кімнати (Вовчок, І, 1955, 108);
// Біла шапочка у медпрацівників, працівників торгівлі, кулінарів, буфетниць і т. ін.
Буфетниці в білих чепчиках невтомно снували поміж рядами, пропонуючи морозиво (Автом., В. Кошик, 1954, 273);
// Дитяча шапочка, що має вигляд капора.
Під синім дашком, завинутий у пелюшки й маленьку ковдру, з вишитим чепчиком на лисій голівці, лежав син (Собко, Срібний корабель, 1961, 280).
Словник української мови (СУМ-11)