червоніти
ЧЕРВОНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати, робитися червоним.
Уже зоря займалася, почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один (Мирний, IV, 1955, 223);
Крюк почав швидко червоніти; потім метал посинів.., став аж бузковий (Сенч., Опов., 1959, 23).
2. Ставати рум’яним; робитися червоним від припливу крові до шкіри.
Хлопець то червоніє, то біліє, він тремтячою рукою тре чоло, видко, як .. змокріли очі, затіпалися губи (Гр., I, 1963, 245);
Я пригадую, як небіжчик Яків Качура привів колись до мене молоденького сільського вчителя, що дуже мало говорив і ввесь час червонів (Рильський, III, 1956, 411);
// перен. Соромитися, зазнавати сорому за кого-небудь.
[Кіндрат Антонович:] Гляди ж мені, визначись сьогодня [сьогодні] перед гостями так, щоб не довелося за тебе мені червоніти (Кроп., II, 1958, 242);
Віра Петрівна тепер не червонітиме з сорому за свого учня (Горд., Буян, 1938, 5);
// Бути рум’яним перев. від сорому, збудження (про обличчя, вуха і т. ін.).
Галя не видержала і, зареготавшись, повернулася до Власова. Личко її червоніло, очі горіли (Мирний, IV, 1955, 140).
3. Виділятися своєю яскравістю, виднітися, впадати в очі (про що-небудь червоне).
На сорочці й на руках червоніє кров (Н.-Лев., III, 1956, 275);
В житі синіли волошки та сокирки, білів зіркатий ромен, червоніла квітка польового маку (Коцюб., I, 1955, 17);
З-за безлистого саду, як крізь сивий серпанок, червоніли цегляні будівлі (Головко, II, 1957, 14);
// Сяяти чимось червоним (про відсвіт, відблиск і т. ін.).
Червоніє одблиск пожежі (Вас., III, 1960, 178);
Шибки вікон злегка червоніли відблисками далеких заграв (Гончар, IV, 1960, 34);
// Бути рум’яним (про обличчя).
Біле личко червоніє Не довго, дівчата! До полудня, та й зав’яне (Шевч., І, 1963, 56).
Словник української мови (СУМ-11)