шворка
ШВО́РКА, и, ж.
1. Тонкий мотузок; мотузочок.
Найбільший шрам оперізував цілу голову через чоло впоперек. Ніби старий сторож перев’язав собі череп тонкою шворкою (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 138);
Окуляри, блиснувши сонцем, скочили з носа і зателіпалися на чорній шворці (Стельмах, І, 1962, 49);
Центр стелі можна визначати за точкою перетину двох шворок, натягнутих навхрест на підлозі з протилежних кутів кімнати (Монтаж і ремонт.., 1956, 96);
// Мотузок узагалі.
Соломія відпустила шворку, і колоди, з яких був зв’язаний її пліт, підхопила вода і кинула в темінь (Голов., Тополя.., 1965, 258).
2. Зменш. до шво́ра.
Узброївся [я], як треба, узяв ніж, забрав шворку і зарані потяг до тієї вовковні [вовківні] (Вовчок, VI, 1956, 339);
Шість вовкодавів люто гарчали і рвалися з шворки (Тулуб, В степу.., 1964, 9);
Якась розкохана пані, тримаючи на шворці песика, здивовано зиркнула на залізничника (Стельмах, І, 1962, 161).
Словник української мови (СУМ-11)