шворка
ШВО́РКА, и, ж.
1. Тонкий мотузок; мотузочок.
Найбільший шрам оперізував цілу голову через чоло впоперек. Ніби старий сторож перев'язав собі череп тонкою шворкою (Ю. Смолич);
Окуляри, блиснувши сонцем, скочили з носа і зателіпалися на чорній шворці (М. Стельмах);
Центр стелі можна визначати за точкою перетину двох шворок, натягнутих навхрест на підлозі з протилежних кутів кімнати (з навч. літ.);
// Мотузок узагалі.
Соломія відпустила шворку, і колоди, з яких був зв'язаний її пліт, підхопила вода і кинула в темінь (С. Голованівський).
2. Зменш. до шво́ра.
Узброївся [я], як треба, узяв ніж, забрав шворку і зарані потяг до тієї вовковні [вовківні] (Марко Вовчок);
Шість вовкодавів люто гарчали і рвалися з шворки (З. Тулуб);
Якась розкохана пані, тримаючи на шворці песика, здивовано зиркнула на залізничника (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)