шмиг
ШМИГ, виг., розм. Уживається як присудок за знач. шми́гати і шми́гнути.
Навколо двері й брами нараз повідчинялися і хлопець — шмиг! — у царський двір (Три золоті сл., 1968, 166);
Сутінями прокрався на вгород, по картоплі повз, щоб ніхто не побачив. А потім — шмиг! у коноплі (Головко, І, 1957, 72);
Прочиняю двері — обережно, щоб і не рипнули, оглядаюся: чи нема на подвір’ї нікого, і — шмиг через вишняк на вулицю (М. Ол., Чуєш.., 1959, 78).
Словник української мови (СУМ-11)