щодуху
ЩОДУ́ХУ, присл. З найбільшою швидкістю; якнайшвидше, поспішно.
Наш візник-молдуван зикнув на коні й пустив їх з гори щодуху (Коцюб., І, 1955, 256);
Кінь скаче вчвал .., щодуху (Л. Укр., І, 1951, 313);
Після уроків я щодуху побіг додому (Сміл., Сашко, 1954, 42);
Гриць крикнув, ніби його хто підколов, і щодуху кинувся тікати (Панч, Іду, 1946, 91);
// Скільки є сили, з усієї сили.
Три дні жнуть щодуху. А спитай — скажуть: та це вибірково. На горбках, на пісках… (Жур., Опов., 1956, 41);
В кімнаті хтось є: крізь шибку над дверима блимає світло, чути чиюсь мову.— Мама! — гукає Воля і щодуху шарпає двері, забігає до кімнати (Ю. Янов., II, 1954, 39);
// Дуже голосно, гучно.
Очі її, ще повні тремтячих сліз, раптом набули мигтючого сяйва, сліпучої радості, і вона загукала щодуху іншим: — Броніслава! Радомир! Ян! (Гончар, III, 1959, 380).
Словник української мови (СУМ-11)