щодуху
ЩОДУ́ХУ, присл.
З найбільшою швидкістю; якнайшвидше, поспішно.
Наш візник-молдуван зикнув на коні й пустив їх з гори щодуху (М. Коцюбинський);
Кінь скаче вчвал.., щодуху (Леся Українка);
Після уроків я щодуху побіг додому (Л. Смілянський);
Гриць крикнув, ніби його хто підколов, і щодуху кинувся тікати (П. Панч);
// Скільки є сили, з усієї сили.
Три дні жнуть щодуху. А спитай – скажуть: та це вибірково. На горбках, на пісках... (С. Журахович);
В кімнаті хтось є: крізь шибку над дверима блимає світло, чути чиюсь мову. – Мама! – гукає Воля і щодуху шарпає двері, забігає до кімнати (Ю. Яновський);
// Дуже голосно, гучно.
Очі її, ще повні тремтячих сліз, раптом набули мигтючого сяйва, сліпучої радості, і вона загукала щодуху іншим: – Броніслава! Радомир! Ян! (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)