ява
Я́ВА¹, и, ж., театр. Частина акту, дії драматичного твору, в якій склад виконавців лишається незмінним.
Багато працював Карпенко-Карий.. над драмою «Наймичка», особливо над заключною явою IV дії, сценою зустрічі Цокуля з адвокатом (Життя Саксаганського, 1957, 94);
Є се [«Справа в селі Клекотині») довгий ряд діалогів та сцен без драматичної зав’язки і розв’язки, без поділу на акти і яви (Фр., XVI, 1955, 242);
Це — п’ятий акт, остання ява… (Сос., І, 1957, 401).
Я́ВА́², я́ви́, ж. Реальна дійсність; не сон, не мрія, не марення.
— Зриваюся, до вікна, дивлюся на сонце — вже геть з полудня.. Чи то сон, чи ява? (Фр., II, 1950, 52);
О ніч! О любощі співочі! О чародійні в яві сни На святі першої весни! (Стар., Поет. тв., 1958, 26);
І щось бадьоре сниться — А може, то ява,— Немов лице в криниці Чудовно ожива (Рильський, І, 1960, 239);
У мрії все рівне: й сьогодні, й минуле, і щастя, і вічність, і мить. Та в яві дитинство пройшло, промайнуло, лиш серце ще й досі болить (Сос., І, 1957, 128).
Словник української мови (СУМ-11)