іжиця
І́ЖИЦЯ, і, ж. Назва останньої літери (у) церковнослов’янської й старої російської абетки, що позначала звук «і».
Він [учитель] учив читать, писать Через іжицю і ять (Воронько, Тепло.., 1959, 36);
*У порівн. Балабуха осміхнувся. В його рот розтягся, а по обидва боки рота з’явились по два пружки, неначе по дві іжиці (Н.-Лев., III, 1956, 19).
◊ Прописа́ти і́жицю кому, заст.— зробити суворе зауваження, вилаяти, відшмагати.
Треба б йому іжицю прописать (Номис, 1864, № 13637).
Словник української мови (СУМ-11)