істота
ІСТО́ТА, и, жін. Живий організм; людина, тварина.
Мої очі.. ані на хвилину не відривалися від тої загадкової істоти (Іван Франко, II, 1950, 95);
Ні доріжки, ні найменшого сліду присутності хоч якої живої істоти (Гнат Хоткевич, II, 1966, 272);
На такому раціоні жодна істота не виживе (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 97);
// у сполуч. зі сл. вся, ціла та присв. займ. Сукупність усіх фізичних і душевних сил та властивостей людини.
До серця б’є гаряча хвиля; дика, непереможна згага життя.. сповняє усю його істоту… (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 367);
Дивне діло тая філологія! ніколи ніяка наука не могла заволодіти цілою моєю істотою так сильно, як вона (Агатангел Кримський, Вибр., 1965, 592);
Дух руйнування був противний його істоті (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 391);
// з означ. Людина, тварина як носій якоїсь властивості, якості тощо.
— Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську істоту не переробиш! (Марко Вовчок, I, 1955, 66);
Жінка робила враження затурканої, забитої істоти, що, мабуть, на другий день після весілля вже була віддана під владу свого чоловіка (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 181).
Словник української мови (СУМ-11)