двійко

ДВО́Є, ДВІ́ЙКО (ДВО́ЙКО) розм.; ОБО́Є, ОБО́ЙКО розм., ОБО́ЄЧКО розм. (на означення двох названих або відомих осіб, предметів різної статі, роду). Був собі дід та баба.. Удвох собі на хуторі жили, Як діточок двоє, — Усюди обоє (Т. Шевченко); Двійко малих — Серьожка та менший онук — бавляться тут собі (А. Головко); — І добра скільки забрали (грабіжники), — скрипнув зубами Кузьменко. — Човнів двоє великих та двойко менших (З. Тулуб); (Коваль:) Ви щось обойко блукаєте, мов неприкаяні (М. Кропивницький); Вона вертається з синового весілля.. Вона бачила їх обоєчко щасливих — як вони підійшли собі під пару (А. Крушельницький).

Значення в інших словниках

1. двійко — дві́йко числівник кількісний двоє збірн.  Орфографічний словник української мови
2. двійко — невідм., числ. кільк., збірн., розм. Те саме, що двоє.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. двійко — Двійко́, двойко́, не відм.  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
4. двійко — ДВІ́ЙКО, невідм., числ. кільк., збірн., розм. Те саме, що дво́є. Коло стіни стоять двійко дівчаток (Вас., Вибр., 1954, 129); Перед ним.. відчайдушно танцювали двійко циганчат: хлопчик і дівчинка (Гончар, І, 1954, 9).  Словник української мови в 11 томах
5. двійко — Двійко чис. ум. отъ двоє. І їх лиш тільки двійко було. Федьк. Грин. І. 203.  Словник української мови Грінченка