прикметник

прикме́тник

-а, ч., лінгв.

Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись із ним у роді, числі й відмінку.

Значення в інших словниках

1. прикметник — прикме́тник іменник чоловічого роду  Орфографічний словник української мови
2. прикметник — Українській мові, звичайно, властиві сполучення "присвійний прикметник + іменник" (батькова дочка, бабина хустка, бджолиний рій). Однак коли прикметник хоч і формально правильно створено...  Літературне слововживання
3. прикметник — [приекметниек] -ка, м. (на) -ку, мн. -кие, -к'іў  Орфоепічний словник української мови
4. прикметник — ПРИКМЕ́ТНИК, а, ч., лінгв. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку.  Словник української мови у 20 томах
5. прикметник — Частина мови, яка називає ознаку предмета і виражає це значення у словозмінних категоріях роду, числа та відмінка; має ступені порівняння: сильний, сильніший, найсильніший.  Універсальний словник-енциклопедія
6. прикметник — Прикме́тник, -ка; -ники, -ків  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
7. прикметник — ПРИКМЕ́ТНИК, а, ч., грам. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку.  Словник української мови в 11 томах