прикметник

ПРИКМЕ́ТНИК, а, ч., лінгв.

Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку.

Відносні прикметники, що означають приналежність предмета особі чи предметові, звуться присвійними (тітчин, батькова) (з наук. літ.);

Залежно від змісту можуть наголошуватись і такі повнозначні частини мови, як займенники, прислівники, числівники. Рідше логічними центрами бувають прикметники (з навч. літ.);

Не раз, бува, спокуса перекладати вірші з російської мови слово в слово розбивається об те, що повні форми прикметників – веселая, веселое, веселые – нормальні по-російськи, а в українській літературній мові узаконені форми – весела, веселе, веселі... (М. Рильський).

△ Коро́тка (нечле́нна) фо́рма прикме́тника див. фо́рма;

(1) По́вні прикме́тники – прикметники, що в наз. в. одн. мають закінчення -ий, -а (-я, -ая, -яя), -е (-є, -еє, -єє); По́вні фо́рми прикме́тників див. фо́рма;

(2) Чле́нні прикме́тники, лінгв. – повні прикметники з флексіями займенникового походження, що сформувалися ще в праслов'янській мові як результат функціональної взаємодії і наступної морфологічної трансформації форм іменних (коротких) прикметників і відповідних форм вказівного займенника, ототожнюваного із зазначеним артиклем.

Значення в інших словниках

1. прикметник — прикме́тник іменник чоловічого роду  Орфографічний словник української мови
2. прикметник — Українській мові, звичайно, властиві сполучення "присвійний прикметник + іменник" (батькова дочка, бабина хустка, бджолиний рій). Однак коли прикметник хоч і формально правильно створено...  Літературне слововживання
3. прикметник — [приекметниек] -ка, м. (на) -ку, мн. -кие, -к'іў  Орфоепічний словник української мови
4. прикметник — -а, ч., лінгв. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись із ним у роді, числі й відмінку.  Великий тлумачний словник сучасної мови
5. прикметник — Частина мови, яка називає ознаку предмета і виражає це значення у словозмінних категоріях роду, числа та відмінка; має ступені порівняння: сильний, сильніший, найсильніший.  Універсальний словник-енциклопедія
6. прикметник — Прикме́тник, -ка; -ники, -ків  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
7. прикметник — ПРИКМЕ́ТНИК, а, ч., грам. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку.  Словник української мови в 11 томах