прикметник

ПРИКМЕ́ТНИК, а, ч., лінгв.

Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку.

Відносні прикметники, що означають приналежність предмета особі чи предметові, звуться присвійними (тітчин, батькова) (з наук. літ.);

Залежно від змісту можуть наголошуватись і такі повнозначні частини мови, як займенники, прислівники, числівники. Рідше логічними центрами бувають прикметники (з навч. літ.);

Не раз, бува, спокуса перекладати вірші з російської мови слово в слово розбивається об те, що повні форми прикметників – веселая, веселое, веселые – нормальні по-російськи, а в українській літературній мові узаконені форми – весела, веселе, веселі... (М. Рильський).

△ Коро́тка (нечле́нна) фо́рма прикме́тника див. фо́рма;

(1) По́вні прикме́тники – прикметники, що в наз. в. одн. мають закінчення -ий, -а (-я, -ая, -яя), -е (-є, -еє, -єє); По́вні фо́рми прикме́тників див. фо́рма;

(2) Чле́нні прикме́тники, лінгв. – повні прикметники з флексіями займенникового походження, що сформувалися ще в праслов'янській мові як результат функціональної взаємодії і наступної морфологічної трансформації форм іменних (коротких) прикметників і відповідних форм вказівного займенника, ототожнюваного із зазначеним артиклем.