прикметник
ПРИКМЕ́ТНИК, а, ч., грам. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку.
Відносні прикметники, що означають приналежність предмета особі чи предметові, звуться присвійними (тітчин, батькова) (Сл. лінгв. терм., 1957, 139);
Залежно від змісту можуть наголошуватись і такі повнозначні частини мови, як займенники, прислівники, числівники. Рідше логічними центрами бувають прикметники (Худ. чит.., 1955, 106);
Не раз, бува, спокуса перекладати вірші з російської мови слово в слово розбивається об те, що повні форми прикметників — веселая, веселое, веселые — нормальні по-російськи, а в українській літературній мові узаконені форми — весела, веселе, веселі… (Рильський, IX, 1962, 100).
Джерело:
Словник української мови (СУМ-11)
на Slovnyk.me
Значення в інших словниках
- прикметник — прикме́тник іменник чоловічого роду Орфографічний словник української мови
- прикметник — Українській мові, звичайно, властиві сполучення "присвійний прикметник + іменник" (батькова дочка, бабина хустка, бджолиний рій). Однак коли прикметник хоч і формально правильно створено... Літературне слововживання
- прикметник — [приекметниек] -ка, м. (на) -ку, мн. -кие, -к'іў Орфоепічний словник української мови
- прикметник — -а, ч., лінгв. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись із ним у роді, числі й відмінку. Великий тлумачний словник сучасної мови
- прикметник — ПРИКМЕ́ТНИК, а, ч., лінгв. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку. Словник української мови у 20 томах
- прикметник — Частина мови, яка називає ознаку предмета і виражає це значення у словозмінних категоріях роду, числа та відмінка; має ступені порівняння: сильний, сильніший, найсильніший. Універсальний словник-енциклопедія
- прикметник — Прикме́тник, -ка; -ники, -ків Правописний словник Голоскевича (1929 р.)